 |
|
|
|
|
|
|
З суміші і різноманіття моральних принципів всіх тих народів, що століттями творили феномен Галичини, утворилася головна наша спільна морально-етична риса - особливе ставлення до не-галичан. Тож сучасний Галичанин повинен ставитися до всіх інших або зі зневагою (до слабших), або з ненавистю (до сильніших). І головний принциповий пункт - не соромитися цього. Соромитися, натомість, годиться неприязного ставлення до інших Галичан з огляду на їхню «нижчість» в будь-якій сфері. Оскільки уникнути цього, зрозуміло, не вдасться, то потрібно прикладати чималих зусиль, щоб цю ваду вміло маскувати. Яскравий приклад того, що коментарі можуть перевершити ефект смішного тексту. Коментував народ на повному серйозі. Tags: :)
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Близько місяця тому я щосуботи їздила до Франківська. По дорозі зі Львова до Франківська проїжджаєш купу маленьких галицьких містечок. Особливо сумно за ними спостерігати травневим вечором. Яка ж, напевно, нелюдська, безнадійна туга - жити у такому ось містечку, зустрічати кожен такий травневий, довгий і чудовий, вечір, знаючи, що тут з тобою ніколи нічого непередбачуваного не трапиться. Хіба побутово-виробнича травма. Як на мене, велике місто тим і відрізняється від маленького, що велике місто здатне дивувати, у ньому може статися щось несподіване, незаплановане. А це означає, що кожний день несе надію. А на що сподіватися, коли знаєш всіх і все? Тому така сама туга відчувається в спальних районах великих міст, мікросоціумах - там так само висить оця безнадія в повітрі. У Рогатині маршрутка їде через вулицю Роксоляни - це самий центр. Ввечері у брамах стоять та перемовляються жінки. У таких місцях жіноча постать визначається не віком, а статусом - заміжні не те, щоби гладшають, а стають якимось обважнілими, ніби прибитими до землі. Заміжніх видно одразу, незаміжніх також - вони ще легкі й субтельні. Думаю, дівчата, які їдуть з таких маленьких містечок світ за очі "на заробітки", їдуть не тільки за грошима. Потім про них роблять соціальні дослідження, доповіді і телепрограми. Особливо, коли вони потрапляють у турецькі борделі. Але навіть якщо збирають трускавки чи працюють покоївками, їх по дефолту жаліють. Бідачки, мовляв, а могли ж би залишитися у рідному місті, вийти заміж, дітей народити, жити собі захищено у колі родини-племені. Пригадуючи схожі маршрути на Заході. я себе ловлю на тому, що там отакої безнадії не помічала. Припускаю, це через загальну мобільність. Якось у Німеччині довелося тусувати з баварськими фермерами (не в Баварії, в Гесені, просто вони звідтам переїхали). Вдень ми пили вино у них на подвір'ї та оглядали господарку. А ввечері поїхали в мексиканській ресторан. Син господарів наступного ранку мав сідати на трактор і працювати, але попри те він не відчував себе прив'язаним до маєтку. Попри це, я би, напевно, у жодній країні (і тим більше в Німеччині!) не змогла би жити в маленькому соціумі. Богу дякувати, мені також не доводилося жити ні в маленькому містечку, ні в спальному районі (пару місяців на Оболоні не рахується). Я також ніколи не була у турецькому борделі. Відтак я не знаю, що краще, але я розумію, чому ризик опинитися в борделі не зупиняє тих дівчат. Я можу лише припускати, що стоячи ввечері на панелі десь у Барселоні можна зберігти бодай промінчик надії, а ось яка надія може бути під власною брамою у маленькому містечку, з кухнею і серіалом (у кращому разі - з романом з "Клубу сімейного дозвілля), навіть не уявляю. І тому я не готова сказати, на що би пішла, а на що - ні, лише б тільки вирватися з такого ось містечка, уникнути заздалегідь визначеного життєвого циклу і травневих вечорів на вулиці Роксоляни, я не знаю. Тому про всяк випадок, нікого не засуджую. Current Location: Львів
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
А у вас бувають сезонні сни про школу? Після закінчення школи мені багато років поспіль перед 1 вересня снилося, що я знову туди йду. Нині мені снилося (певно, у зв'язку з сезоном випускних), що у моїй школі перший дзвінок, лінійка (на тому майданчику, де вона була раніше, тепер там трамвайну зупинку зробили), і духовий оркестр (якого у нас ніколи не було) грає "Venus In Furs". А ще я блукала по школі, яка всередині була міксом між двома, в яких я вчилася. Моя перша школа, яку будували ще як гімназію, була величезною, там був двоповерховий актовий зал, амфітеатр на горищі, чотириметрові стелі, темні коридори, широкі, як у палаці, сходи, і навіть капличка, перероблена під спортзал. Тоді мені це видавалося нормальним, я тільки з відстані років розумію, що це в архітектурному плані був (і певно є) справжній Гогвартс. Вона мені потім часто снилася. Я це все згадала, бо перечитувала зараз пресу про освіту і натрапила на новини про викладання фізкультури у школах. Минулого року скасували нормативи, а тепер ось Ющенко видав указ про поступове запровадження спортивних секцій. Тобто, менше примусівки, більше вибору, чим ти хочеш займатися. Не те, щоб я була щедра на компліменти гаранту, але мені видається, це дуже важливо. Для мене фізкультура у школі завжди була квінтесенцією совка. Нормативи я ніколи не виконувала. Четвірки за фізкультуру мені ставили тільки, щоб "не псувати табель". У моїй другій школі я ще пам'ятаю стару, але бадьору тітку сталінського загартування, яка ходила по коридорах у спортивному костюмі і зі свистком і орала на всіх, хто, на її думку, відхилявся від припустимої лінії поведінки, або на дівчат, якщо у них була закоротка форма. Старшокласниці, які відмовлялися займатися через місячні, в її системі координат були чимось на кшталт розпусниць, бо таким чином давали зрозуміти хлопцям, що у них є місячні. Водночас дівчата, які не могли належним чином робити вправи, наривалися на докори (криком) "А как же ты рожать собираешься?!" Тобто, розуміння тілесності було цілком тоталітарне: тіло має бути здоровим, аби справно виконувати для родіни трудові та репродуктивні функції. На щастя, вона лише кілька разів встигла бути у нас на заміні. Потім її відпровадили на пенсію. Я встигла уникнути норм ДОСААФ, чи як воно там, та гри "Зарница". Совок розвалився на хрін, чому я досі не припиняю радіти. Особливо, коли прокидаюся і розумію, що це все був сон. Current Location: Львів
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Цікаво, яка людина винахідлива, коли треба опиратися новому та незнайомому, як феєрично вона здатна раціоналізувати. Друзі мого чоловіка, Даглас і Маша, пару років живуть у Львові. Маша - з Одеси, Даглас - з Оклахоми. Недавно вони купили машину і вперше повезли її на стоянку. Дідусь, який охороняв і, так би мовити, адміністрував стоянку, був п'яним в гівно. У цьому стані він намагався зафіксувати імена власників авто. Дідусь: Як ім'я? Маша: Марія. Дідусь: А його? Маша: Даглас. Дідусь: Ім'я, кажу Маша: Даглас... Дідусь: ( роздратовано, дивуючись Машиній тупості) Ну ім'я! Як Тарас чи Ігор!.. Маша: ( ввічливо) Розумієте, то таке ім'я... іноземне... Дідусь: (нетерпляче) На, пиши сама! Маша записує. Дідусь: ( читає запис "Даглас", задумливо) Ага, іномарка у вас, значить... Tags: :)
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
behemotyk's journal
Previous
